«Українцям од природи властива гнилість і моральний розпад»

Автор хрестоматії «Шидеври світової літератури» прочитав вмєсто вас «Коротку історію тракторів по-українськи» Марини Левицької.

От було ж кадато таке времня, шо вкраїншька діяшпора радувала посполитих, далеких і знедолених земляків своїх: присилали посилки гуманітарної помощі, про які ше й досі ходять лєгєнди. Я харашо помню це сладке і почті шо еротічне чуство, када одного дня ми з батьком торжествінно тащили до хати здоровенну й тяжолу, як нечиста совість, картонну каробку. Каробка була повністю чужопланетна, заклеїна нечуваним у наших краях скотчем, і на ній були таємничі, як острів Жуля Вєрна, написи й наклєйки. Да, це була посилка з діаспори, й патаму мої очікування були, як мінімум, грандіозні. З огляду на тяжисть, там могли бути або золоті слітки або консєрви з вєтчиною. Там могли бути пачки вініла: альбоми «Бітлз», «Роллінг Стоунз», «Лед Цеппелін», а може (від одної цеї мислі холоділи мізинці на ногах) – навіть «Дюран Дюран» чи «Сі Сі Кетч». То нічого, заспокоював я себе, шо там немає джинсів «Лєвіс» й фудболок «Лакосте», нічого… Зато там могли бути елєктронні часи «Монтана»; да шо балакать зайве, — там міг бути Плеєр ілі (Господи, як видержати цю напругу?) навіть Відєомагнітофон! Про такі дива приходилось чути не раз, – і про них говорили шопотом, екзальтірувано запльовуючи вуха.

Каробку поставили на чисту скатерть, трепетний ніж коснувся упаковки. Думаю, примєрно так хірург вскриває грудну клєтку.

Скотч лопає й картонні уші приподнімаюцця, а там – добротно утрамбована макулатура, видана в Чікаго й Вінніпезі у 50-60-х роках минулого століття. Здебільшого – пожовклі журнальчики й газєтки, трохи брошурок – всьо сплош на патріотичну та релігійну тєму. Це була страшна картіна. Гоголь би кусав табурєтку від восторга й завісті.

Тада я поняв, шо наша діяшпора наглухо не доганяє україншького питання, й протягом наступних десятиріч не раз мав нагоду в цьому перешьвідчитися.

Як ви всі харашо знаїте, чрезмєрно міфологізована щедрість діяшпори, якою скористались хіба тіки опитні гуманітарні пронири, вкінець іссякла дето на зламі тисячоліть і типер видурити в старих бандерівців та мельниківців трохи долярів на вкраїншьку справу – вєщ надзвичайно проблєматічна. Україна пішла своїм путьом, і він мало кому нравицця по різні боки океянів.

Новини з життя діяшпори в Україні зара мало кого колишуть. Навєрно, вони там і щаз охоче рішають україншьке питання, але посилок вже не шлють (дажи з макулатурою).

Час од часу ми тут, на материку, шото чуємо про творчі успіхи «братів-українців», які кудато пробились і чогото досягли. А када вони ше я не цураюцця роду-племені, на відміну від манкурта Чака Паланіка, восторгу нема меж.

Так, наприклад, усі ми тут на селах дуже раді, шо британська письменниця Марина Левицька, 67 років, не затерялась у туманах Альбіону, як це частіше буває з потомками вкраїнських емігрантів, а написала книжку, да іще й бестселер, да іще й із згадкою про неньку просто в назві. Правда, цей її дибютний і мегапопулярний по европах роман – «Коротка історія тракторів по-українськи» – був ізданий ше вісім років тому, й тіки оце зара перекладений українською, шоб ми могли не лише пишатись нашою кровинкою, но і прочитать її шидевр. Скажу зразу: лучче би ми і далі пишались, не читавши, бо ж сказано в Писанні, шо знання рождають скорботу, й проти цього факта не попреш – навіть на тракторі й чисто по-українськи.

Почнем із того, шо це тіпічно дияшпорський роман, в якому й розказуєцця не про шо інше, як про житіє наших земляків на благодатних агліцьких землях. Щоправда, землі тамтешні не для всіх підходять, й це лучче всього понімає покоління письменниці, яке родилось і виросло вже на чужині, й тому спостергіає за буянням вкраїншького питання під прагматичним непрямим кутом.

Історія, як це замічає главна героїня Надя, катора єсть явне альтер еґо авторки, рухаєцця від грубого фарсу до дішової трагєдії. Її 84-літній папаша, побувши два года вдівцем, надумав знову женицця. Але не патаму, шо він – козацького роду і надмір пороху не влазе в порохівницю. Скорше навпаки: він немічний, німного чокнутий, валить у штани від сильних чуств або ж і просто, по-люцьки, від переляку. З іншого боку, в такому возрасті трудно вдержатись од любові, єслі вона – пухка й дородна молодиця Валєнтіна, катора позволяє себе трогать за безпрецедентну грудь. Та ще й не протів стірать подштаніки женіха, якшо получе шлюб, гражданство й багацтво. Тут ми й добралися до тракторів. Бо ця хіщна й беручка дівиця вкраїнського походження – натуральний трактор, шо проклада собі й своєму сину дорогу в луччу жизнь по будь-якому бездоріжжю. Неравний брак з натуралізованим британцем – атлічна схєма, й це всіх бісить, особінно дочок вєтхого інжинєра. Його сім’я пройшла тяжку дорогу – війна, німецькі лагіря, чудо спасіння від камбеку в сталінську тюрму народів, – а тут явилась цицьката варварка, шо хоче получить малину забезплатно.

Канєшно, доньки старигана беруцця до відкритого протистояння (забувши навіть про собствінну тяжку мєждоусобицю), й весь роман – це трудний бюрократично-судовий клінч, шо має на меті вернуть приблуду на далеку батьківщину, в морок і кошмар сучасної Вкраїни, про яку Марина Левицька вспіває сообщить західному читачеві слєдующі пронизливі факти. По-перше, це страна, яка всєцело належить злочинцям і бандітам, і вижить у ній можуть або простітутки, або матьорі уркагани. Чого так сталось? На це тожи єзть одповідь, озвучена ближче до фіналу книжки законним супругом Валєнтіни, придурком, голодранцем і, канєшно, тожи інженєром. Все діло в тому, шо вкраїнцям од природи властива гнилість і моральний розпад. А економічні негаразди ето всьо лише усугубили. Докотилися до того, шо навіть у школах діти угощають вчителів горілкою, бо така сістєма освіти. Карочі, Вкраїна у Левицької – страна уродів, де торжиствує зло. І єслі хто там не слимак, роздавлений життям, – той неодмінно тракторна лічность, глибоко аморальна й схильна до ходіння по трупах.

Цивілізований світ, канєшно, вимушений держати оборону, й тому діяшпора стає на захист цивілізації, а не своїх пропащих земляків. Так шо, по-своєму, це ще й роман-попередження: запад нам більше не поможе. Нікада.

 

No Comments Yet

Добавить комментарий